   Нарешті це сталося! Ще давно мріяла поїхати на фестиваль бринзи. А все якось не виходило. І минулого року пообіцяла собі, що наступного разу - кров із носа. Наближався цей день - і я почала пер...рати всі можливі варіанти. Та вийшло воно значно легше і краще: зателефонували з Ужгородського прес-клубу і запропонували їхати на бринзу. Ви уявляєте собі, що це таке? П'ятий фестиваль-ярмарка "Гуцульська бринза"! Цілий мікроавтобус любителів гульнути, порозважатися, пожартувати і їздити хоч куди, тобто наших журналістів. Fatangel описував це так: "У Рахові - центрі карпатського вівчарства - збираються вівчарі, музиканти, журналісти, фанати і тут, на місці, готують сир, бринзу, вурду, доять овець, їдять банош, токан, ковбасу, бухають, палять вогнища і відриваються".
   Ми цілий ранок шукали якусь кафешку по дорозі, щоб випити там кави. Це виявилося майже неможливим у неділю зранку. І коли нарешті наші пошуки увінчалися успіхом (зупинка в кафе "Шаман"), звідкись з'явився мікроавтобус провладних ЗМІ і ще одна опозиційна машина. Отаким кодлом, наївшись кави, ми з нетерпінням дременули вперед, бо багато хто їхав на цей захід уперше. І нестримно раділи, що погода нас не підвела. Може, було занадто спекотно, але не дощ і не холод. І гори з різними зачісками виглядають за такого освітлення дуже ефектно. Ще місяць не минув, як носило мої сідниці цими дорогами. А тепер знову...

   "Бринзу" влаштували в Рахові - біля амфітеатру. Звідси видно гірські вершини, що обійняли район кільцем. А ще тут більше місця, ніж у с.Кваси, де були перші два фестивалі вже незалежної України (бо влаштовували такі дійства і в радянські часи). Люди, по-святковому вдягнені, підіймаються нагору. І там стає їх все більше. І ми туди, крутячи головами і задами. Шкода: не встигли на парад колони, якою сюди піднімалися всі учасники і не всі гості фестивалю. Але потрапивши на місце, ніхто про це вже й не згадував. Ми потужно "приторчали", аж розгубилися... Довго ніхто не міг прийти до тями, тому в роти залітав попіл з розпалених навколо вогнищ, а у вуха - "ой, гей, нєню..." - щось таке, зміст чого я не зовсім розуміла, слова не розчувала, та було це так гарно!!! Ніби своєрідний ритуал, коли думає і діє замість тебе навколишня атмосфера, коли кажеш "чі, хату, масад, курам" і тебе розуміють. Як якась таємнича секта, де всі думають однаково, ро...ть те саме, фанатіють і розчиняються у повітрі.
   Розповідати зараз про фестиваль - невідомо з чого почати і ніколи не закінчити. Ті гуцули!.. Вони такі натуральні! Бабки щось там длубаються в пальцях на ногах; дядьки колупаються в носах; діди п'ють горілку прямо тут - на траві, граючись із вівчарськими псами; діти їдять бринзу і кулешу, облизуючи руки аж до плечей, матері сваряться на замурзаних дітей, дівки крутять гузицями і стріляють очима... А ми як на екскурсії... Там таке варили, що їв би, навіть якби воно було з глини. Там таке співали і на такому грали, що слухав, навіть якби знав, що після цього оглухнеш навіки. І ніби це відбувається не сьогодні і не з тобою...

   Ми ходили, стояли, захоплювалися, раділи, були щасливими, переживали, щоб Айна не пожерла всю бринзу на фестивалі, валялися на траві, фоткали все навколо, їли, пили, сміялися, розмовляли, час від часу шукали Дмитровича, співали про себе, танцювали подумки... І всякі там незрозумілі почуття, наркоманські емоції пхалися наввипередки до нашого нутра. Ще трошки - і пішли б у пляс! Там співали румуни, гуцули, словаки, угорці. І танцювали. І були одягнені в національне вбрання, а взуті в постоли. А на столах звабливо лежали фанки, кукурудза, картопляники, кулеша... І великі кулі бринзи - смачні, білі, гарні, як намальовані, схожі на пузо Fatangelа, що аж сміється. А в холодку блеяли видоєні вівці, дзвонили шиями і пхалися боками, загравали з людьми і раділи, що повернулися додому. Колись це свято символізувало провід вівчарів на полонину. Ватаг мусив гарно підготуватися, запастися й продуктами, щоб мати чим годувати своїх людей. А згодом його перенесли на осінь, і фестиваль перетворився в зустріч із полонини вівчарів, які поверталися в села з повними міхами бринзи й вурди. Крім того, на ярмарку демонструють етнічний гуцульський колорит, свої розкішні костюми, виткані й вишиті руками тутешніх жон, показують різні витребеньки, вихваляються специфічною кухнею... Я вперше скуштувала тут банош - кукурудзяну кашу, по-особливому зварену на овечій сметані. І була вона така смачна, аж плакати хотілося від того, що об'єм живота менший від того казана. А молоко! Ніжне кисле молоко, не схоже ні на які молока в світі!

   Ой, вам не розказати і не показати того всього! Бо це неможливо і безглуздо. Бо треба своїми очима бачити, як бабки колишуть онуків у дерев'яних колисках, як тчуть їм папучі, як заколисують ще не зреміксованими давніми співанками. І сміються гуцули на всі зуби, аж пищать! І п'ють багато яфинівки (тутешня самогонка), і їдять як ведмеді, і дують у трембіти, щось цим кажучи. А ще треба відчувати, що вони найщасливіші, якщо не в світі, то в Україні точно. Бо більше ніде такого немає. Бо вже ніде й не буде. І плювати вони хотіли на науково-технічну революцію і прогрес, на комп'ютери, цифру, аськи .... І гори з блакитним небом вони бачать щодня в натурі, а не на заставці Віндовса. І знають, що все це їхнє: дзвоники на овечих шиях, трави під постолами, запах грибів і лісу, тріскіт гірської ватри, замурзані діти з голими пісюнами і гарні кептарі на чоловічих головах.